— Подаруй мені сина, Катарино!

7

Червень поволі змінився липнем, гості пані Гнатовської й не думали їхати з Борисів, і поступово Криштоф із Катериною звикли до цих веселих молодих людей.

Сама ж Катерина за час подружнього життя, нехай і короткий, просто-таки розквітла й квітнула далі. Вона дедалі менше ставала схожою на ту забиту, обірвану та геть утомлену Катерину, якою була ще якийсь місяць тому. Ні, не відразу, а поступово замість пригніченої кріпачки з’являлася горда постать справжньої пані. День при дні виривалася вона з тісноти простої селянки, являючи себе світові та очам захопленого Криштофа.

Мальки жили тепер у великій хаті, робота вся лягла на Килину, бо Назар із Домною відразу ж відокремились. Та Килина не довго сама батрачила, знайшла якусь сирітку в Опришках, яка тепер замість Катерини гнула на неї спину. Ярина повернулася до батьків, але призналась Катерині, що, як мине час, побереться зі Злотником. А сотник остаточно зник із села, хата його стояла пусткою, одначе Катерину ніяк не полишала думка про те, що він іще повернеться, повернеться, щоб помститись.

Минув якийсь час, аж ось Ірина Саввівна вирішила, що їм уже пора вертатись до Києва. Увечері влаштували прощальну вечерю на повітрі, було гучно та весело, вечір стояв теплий, тож засиділись до пізніх лягів. Друзі Гнатовської насолоджувались тим вечором уповні. Стояв такий галас, що згодом, налякані, позмовкали й цвіркуни в садку. Антуан із Іриною Саввівною то співали пісень, то жартували, від часу до часу вибухаючи гучним, веселим сміхом.

— Це, ви знаєте, не до добра, — витираючи сльози від сміху, зауважила нарешті Гнатовська, але Антуан тільки відмахнувся.

— Облиш, люба, як ти можеш вірити в дурні старечі забобони? Ти ж сучасна, обізнана жінка.

Ірина Саввівна надпила квасу.

— Але в мене в житті вже було таке.

Антуан заперечив:

— Просто збіг.

Та скоро вже втома опанувала цим веселим товариством, і вони поволі розбрелися по своїх кімнатах. За годину дім графа Гнатовського спав міцним, спокійним сном. І ніхто не чув і не бачив, як із кімнати для челяді вийшла чорнява дівка із розплетеними косами. У руках вона тримала вкрадену ще звечора з панської комори велику запалену свічку. Босі ноги нечутно торкались підлоги, а в чорних очах похмурим полум’ям горіла рішучість, коли вона тихо й швидко увійшла до кухні та відчинила двері.

— Ну й довго ж ти ходила, — пробубнів високий чорнявий молодик у коричневій свитці й шароварах, увалюючись у кухню. — Заснула?

Мотря окинула його похмурим поглядом.

— А тобі що? Ти гроші приніс?

Козак витягнув із-за засмальцьованої пазухи мішечок.

— Аякже. Наш пан сотник свого слова завжди додержує й ніколи не образить чесну дівку. А ти ж у нас чесна?

Мотря кинула на нього злий погляд і, вихопивши в нього мішечок, сховала його кудись до білої сорочки.

— На це твого собачого розуму не стане, — роздратовано відгукнулась вона й хитнула головою на двері. — Зараз ти стулиш пельку й підеш за мною, і щоб і слова не бовкнув.

Козак згідливо хитнув головою й поплентався за Мотрею, виблискуючи хтивим поглядом на її постать у самій сорочці. Зупинились вони тільки біля дверей, за якими були покої пана Гнатовського.

Катерині, яка спала, притулившись до гарячого тіла чоловіка, снилося пекло. Нестерпно жарке, із тріском палаючого вогню, воно оточувало її, наближалось і шкірило жовті зуби з полум’я. Було так страшно й спекотно водночас, що хотілося крикнути, але крик стигнув на вустах. Від страху на ногах тягнуло жили, вона силкувалась прокинутись, але сон не відпускав… Та коли Катерині вдалося-таки розплющити очі, вона побачила перед собою ті яскраво-жовті спалахи, що так налякали її уві сні… І не відразу зрозуміла, що кімната навкруги дійсно палає.

Різко кинувшись на ліжку, вона вхопилась у Криштофа вмить похололими руками.

— Кириле, Кириле, прокинься!

Криштоф щось пробурмотів скрізь сон.

— Кирило, ми горимо! Ти чуєш?!

Граф розтулив одне око, поглянув на неї незрозуміло.

— Люба, ти… — Його око, ухопивши спалахи, що освітлювали кімнату, неначе вдень, широко розплющилось, а за ним і друге, і він одразу ж кинувся на ліжку. — Швидше, люба, швидше!

Він прокинувся так швидко, що Катерина не стямилась, як опинилась на ногах, висмикнута з ліжка міцними руками чоловіка. Навряд чи сама вона змогла рухатися швидше. Навкруги все палало, вогонь охоплював меблі та дорогий оксамит, і якби вона не прокинулась…

— Катарино, не спи, — труснув її за плечі Криштоф, і зовсім поряд вона побачила його темні, тривожливі очі. — Зараз нам потрібно пробратись до дверей. Я позриваю цей клятий оксамит і спробую забити вогонь, ідучи до дверей. А ти біжи якомога швидше до дверей та клич на допомогу.

Катерина вп’ялася в нього холодними пальцями.

— А ти? Я без тебе нікуди не піду…

— Люба, — у голосі Криштофа зачулась невимовна ніжність, — я зможу врятуватись, повір мені, але головне для мене твій порятунок. Іди, часу в нас немає.

Хотілось заперечити й зостатись, але вона слухняно рушила вбік дверей, тільки-но він трішки загасив прохід. Ноги відмовлялися йти, серце холонуло від страху за нього, але вона таки вирвалась на волю, обернулась до Криштофа й страшно, пронизливо закричала.

Його не було поряд, він лишився там!

Стіна вогню щільно зімкнулась за її спиною. Страх за чоловіка витиснув із голови всі думки, усе, окрім одчайдушного одного бажання — урятувати Криштофа. І вона вже була кинулася назад, до тієї кімнати, де провела не одну наповнену коханням ніч, туди, де ненажерливим звіром вирував вогонь, але її вхопили сильні руки.

— Катерино, що сталося?

Кричачи, Катерина ледве розчула питання й побачила перед собою сонного, без перуки Антуана.

— Вогонь… — захлинаючись криком, простогнала вона, — вогонь, а там Кирило… він лишився…

Антуан нахмурився, майже кинув Катерину до рук наляканої та блідої Ірини Саввівни й кинувся в ту вогняну пастку, на яку перетворились покої господаря будинку. А Катерина кричала, ледь помічаючи людей, які бігли на крик, несамовитий крик свекрухи:

— Води! Води, швидше!

Трохи не божеволіючи від горя, Катерина рвалася в покої, але руки свекрухи тримали міцно. А хвилини минали, виснажливі, жахливі хвилини чекання, коли ти не знаєш, що буде…

Катерина мало не впала, коли зі ще незагашеного вогню дужі кріпаки витягнули свого господаря, непритомного та сажі, поклали на долівку й одразу ж кинулися назад. Катерина, немов мертва, мовчки вирвалася зі свекрушиних рук і впала навколішки перед нерухомим, із обгорілим лицем і підпаленим волоссям Криштофом.

— Любий, — прошепотіла вона ніжно, обережно кінчиками пальців торкаючись його потемнілого лиця, та він навіть не ворухнувся. Проте дихав, слабко та ледь помітно, але все-таки дихав, жив. А це було найголовніше.

За спиною тихо зойкнула свекруха, і Катерина підвела очі. Із кімнати виносили Антуана, по забрудненому обличчю котрого текла темна свіжа кров, якою було зліплене його світле волосся.

— Антуане, голубе мій! — Ірина Саввівна впала на коліна поряд із Катериною. Антуан майже відразу розплющив очі й знайшов своїм каламутним, затуманеним поглядом лице пані Гнатовської.

— Ірино, — простогнав він, і його пальці, закривавлені та забруднені сажею, потягнулися в її бік. Вона відразу вхопила їх м’якими, випещеними руками. — Я кохаю тебе… кохаю… Ірино…

— Антончику…

Він важко ковтнув.

— Поховай… поховай мене… тут… у цьому раю.

— Господи, що ти таке кажеш? Антончику, та ти ще сам поховаєш мене, бабу стару, — палко заперечила Ірина Саввівна, але Антуан уже, здавалось, і не чув, а застиг, мов неживий. Гнатовська підвела на кріпаків очі, свої гарні сірі очі, у яких горе тісно переплелось зі страхом і раптом крикнула так, що нерухомий Криштоф здригнувся, а Антуан покривився та застогнав. — Чого вирячились? Мерщій по лікаря, не бачите, помирають люди…